Твір на тему: «Чому навчає нас драма Лесі Українки «Бояриня»»

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине…
Леся Українка
Леся Українка – поетеса, яка залишається взірцем і сьогодні. Взірцем сильної особистості, справжнього борця, щирого патріотизму… ЇЇ твори – це пісня самого серця. У них ми бачимо справжню Лесю, з усіма її болями та радощами, з потаємними мріями та сподіваннями…
Драматична поема «Бояриня» Лесі Українки – твір, який розкриває багато проблем, які є актуальними і сьогодні. І одна з них – патріотизм. Що ми називаємо патріотизмом? Так, усі знають, що це любов до рідної країни. Але любити можна по-різному. Одні люблять свою державу, тому що в них, так би мовити, немає вибору – тут народилися і живуть. Інші складають чудові гімни на її честь і на словах готові заради Батьківщини на все… Але коли приходить час діяти, такі псевдо патріоти кудись зникають, щоб з’явитися пізніше, коли все заспокоїться, і продовжити співати свої оди… І зовсім небагато таких людей, які люблять свою Вітчизну по-справжньому, які ладні заради неї багато чим пожертвувати, навіть, якщо виникне потреба, власним життям. До таких людей належала сама Леся Українка, належала до них і головна героїня драми «Бояриня» Оксана.
Оксана – дівчинка-українка, яка опинилася у чужому краї. Здавалося б, усе чудово: потрапила вона до багатої родини, де її полюбили як рідну, поряд – коханий чоловік, чого ще треба? Та Оксана в’яла на чужині, мов та квітка. Вона сумувала за рідною домівкою, за Україною. Не могла дівчина призвичаїтись до чужих звичаїв та обрядів, не розуміла поведінки інших бояр, не могла нічого не робити – не розуміла сенсу такого життя… Так і залишилась жінка чужою у цій країні, куди привіз її чоловік. Та не могла вона повернутися додому, адже давала обітницю Степану, і вона це чудово розуміла. Хіба можна не захоплюватися такою відданістю та любов’ю до свого чоловіка? Чи є сьогодні такі шлюби, у яких обітниця ставиться вище особистого щастя?.. Навряд чи…
Семен розумів, що Оксана гине без Батьківщини, але не міг повернутися – служба у царя зобов’язувала його залишатися у Москві. А коли він, врешті-решт, вирішив повезти дружину на Україну, було вже занадто пізно – Оксана не могла наважитися подивитися в очі тим, хто залишився живим, доки вона «відсижувалася» у Москві. Оксана тут гинула, але саме щира любов до Батьківщини не давала їй повернутися на рідну землю…
Тож багато чому навчає нас драматична поема «Бояриня». Найголовніше ж, звичайно, це патріотизм. Якби ми любили свою державу так, як любила її ця молода жінка, то змогли б не лише втілити власні мрії, але й плідно працювати на користь своєї країни, підносячи її на вищий щабель. Тож любов до Батьківщини – це те, без чого не можна стати успішною людиною та справжнім громадянином.

Твір на тему: «Як приходить весна» (легенда)

Перший день весни прийшов. Мешканці лісового села Веснянка чекали на лісову гостю Весну, яка приходила цього дня кожного року. Вони влаштували велике свято на її честь, на якому відразу випроводжали і іншу гостю – Зиму, що гостювала у них останні три місяці.
І ось здалеку всі побачили Весну. Вона була вбрана в зелену сукню, золотисте волосся її було зібране в пучок, а на ньому починали розквітати первоцвіти та проліски… Весна у селі. Всі вітають її та пригощають. Танці, співи, забави панують в цей день у селі.
До слова запросили саму Весну, яка промовила: «Любі мої! Я така рада, що ви на мене чекаєте та зустрічаєте з такою любов’ю! Натомість і я принесла вам подарунки. Це і тепле сонечко, що швидко розтопить сніг, і прекрасні квітки, які прикрасять чорну землю, і спів пташок, який буде радувати вас усю весну…» Усі зраділи словам Весни, тільки Зима сиділа похмура. Вона розуміла, що прихід Весни означає лише одне – вона має піти, а їй так не хотілося йти з гостинного лісового села…
Коли Весна підійшла до столу, її з посмішкою зустріла Зима. Вона почала говорити юній Весні про її красу, про те, що все у природі змінюється з її приходом. Зима запропонувала випити соку з м’ятою, який так любила Весна. Коли юна гостя ковтнула цього напою, вона раптом зблідла і впала бездиханна. Навколо заметушилися та забігали селяни. І тільки Зима стояла спокійна та врівноважена, ніби зовсім нічого не сталося. А потім і зовсім зникла зі свята. Тільки тоді селяни зрозуміли, то винен у їхньому горі. Цілі два тижня Весна тяжко хворіла, ніхто не знав, чи видужає вона взагалі.
Піклувалися про хвору весну дві інші поважні гості: Літо і Осінь. Саме вони надали Весні трохи власних сил, щоб вона змогла вижити, тому Весна часто схожа на Осінь – аж доки розпустяться на голих деревах зелені листочки, і на Літо – коли наприкінці – у травні – стоїть зовсім літня спека.
Зима ж ці два тижні блукала лісами і полями. Вона думала, що природа радітиме тому, що вона залишиться, але все навкруги чекало Весни, її тепла та пробудження. Зрозуміла Зима, що її вчинок неправильний. Прийшла вона до Весни і попросила вибачити її за такий ганебний вчинок. Прийняла юна Весна її вибачення, а також прийняла трохи сили, якої їй дала Зима. Саме ця сила допомогла Весні остаточно одужати. З того часу Весна, коли тільки приходить у села і міста, дуже схожа на Зиму, адже саме її силою вона залишилась жити…
Так і помирилися всі чотири пори року. Але ще й досі справжня Весна приходить лише після чотирнадцятого березня – як і тоді, коли отруїла її із заздрості Зима, і зараз зустрічають її святом, на якому люди танцюють і співають , і Зиму проводжають. Тільки Весна з Зимою зустрічаються так урочисто!

Твір на тему: «Що таке весна?»

Весна… Здавалося б, нічого такого – просто ще одна пора року, яка кожного року змінює зиму… Але тільки цього року я нарешті зрозумів, що таке весна по-справжньому.
Одного ранку я прокинувся від ласкавого і теплого сонечка, яке заглядало у моє вікно. На годиннику було щось біля п’ятої ранку. Як не дивно, але спати зовсім не хотілося. На душі було щось незрозуміле: чи то радість, чи то сподівання, чи то подив… Вийшовши на вулицю, я відчув запах весни: пахло свіжістю, бруньками, вологою землею, першою зеленню та ще чимось незрозумілим, але таким приємним і млосним… Люди йшли працювати, але вони зовсім не помічали, що під ногами в них уже не сніг, не гола чорна земля, а перші ніжні паростки травички, не помічали бруньок, що розпускаються на деревах, не помічали, власне, самої весни… Люди були заклопотані власними проблемами і турботами: криза, вічна нестача грошей та вільного часу, нестабільність … Я раптом зрозумів, що це все заважає бачити и весну і радіти їй. Невже і ми, коли подорослішаємо, не зможемо відчути прихід весни, ожити разом з нею?! Сумно, виявляється, бути дорослим… Відповідальність та клопоти про свою родину, прагнення заробити більше грошей, досягти кар’єрного зросту чи сімейного благополуччя – це все заповнює думки дорослих, не залишаючи місця для таких, здавалося б, непомітних, але дуже важливих щоденних радощів…
Весна не тільки пора року, це і час, коли відроджується все живе, коли починається нове життя. А ще це час любові. Всі мої друзі закохалися цієї весни. У кожного – справжнє щире почуття, яке підносить людину до небес, робить кращою. Навіть найбільший забіяка з нашого класу якось змінився: почав старанніше вчитися, спокійніше поводитися, а вчора… Вчора він прийшов, нарешті, (як про це мріяла наша класна керівничка!) у чудовому строгому костюмі і подарував відмінниці Оленці букет ніжних лісових пролісків… Оленка сором’язливо опустила очі, але квіти взяла і тихо подякувала… І все відразу стало зрозуміло – кохання не оминуло і їх! Тож, дійсно, весна без любові як дерево без листя. Це одна з найпрекрасніших пір року. Пережити весну – значить оновитися, закохатися, стати щасливим… А що означає полюбити? Для мене це означає жити. Жити по-справжньому, жити повним життям. Життя без любові сіре і похмуре, кохання неможливо передати словами, його можна лише відчути, відчути власним серцем. А щоб відчути кохання, треба його дарувати іншим.
Тож весна і любов нерозривно пов’язані, і вони є одними з тих див, що дарує нам життя. Саме у юності нам найбільше хочеться весни і любові, саме юність – це пора, коли кохання – справжнє, щире і надзвичайне, а весна – яскрава і безмежна. То ж давайте насолоджуватися кожним її днем!

Твір на тему: «Чи легко бути творчою особистістю »

Життя людини досить складне і непередбачуване. Кожен з нас – особистість, яка має власні погляди на життя та принципи. Всі люди наділені певним талантом, головне – знайти і розвинути його. Це головне завдання і для батьків дитини, і для не самої. Адже часто потім дитина не може знайти своє місце в житті, бо не змогла розкрити власні здібності.
Та віднайти свій талант – це лише перша сходинка до щасливого майбутнього і самореалізації. Необхідно берегти його та розвивати, щоб не втратити протягом життя, а, навпаки, вдосконалити. Для цього потрібно багато працювати, в тому числі, і над собою.
Людей, які мають певний талант, які мислять креативно та вміють втілювати свої думки у життя, ми називаємо творчими особистостями. У нашому житті не так уже й багато таких людей. Це вони становляться відомими митцями культури, багато хто м заздрить. Та чи легко бути творчою особистістю?
Як на мене, бути творчою особистістю не просто нелегко, а досить складно. Такі люди відрізняються від інших, адже їхнє мислення, світосприйняття зовсім інакше. Творчі діти погано сходяться з людьми, у них мало друзів. Адже, по-перше, вони не такі як усі, по-друге, занадто захоплені та цікавляться переважно своєю справою. Інші діти найчастіше не розуміють цих захоплень. Творчі особистості найчастіше дуже емоційні, вони близько до серця приймають як свої поразки та успіхи, так і оточуючих. Саме через це з ними нелегко товаришувати: вони швидко ображаються, занадто яскраво демонструють власні емоції. Творчі люди захоплені своєю справою, вони віддають їй усі сили та всю енергію. Тому часто на все інше у них не вистачає ні сил, ні бажання. При навчанні це може впливати на рівень навчальних досягнень – часто діти не виконують завдання з тих предметів, які їх не цікавлять.
Творчим особистостям необхідно час від часу знаходитися на самоті, адже саме так до них приходить натхнення. Це також може образити близьких людей. Також такі люди часто не пунктуальні та не практичні, вони не завжди виконують свої обіцянки. Творчі люди можуть «зануритися у себе» будь-де: на уроках у школі, в гостях, прогулюючись з друзями… Це також не завжди правильно розуміють оточуючи…
Найскладніше ж, як на мене, творчим особистостям досягати визнання. Адже досить складно взагалі виставляти свої напрацювання на суд оточуючих, а вже вислуховувати критику може, взагалі, не кожен… Творчі люди – вони подібні до свічки. Можуть яскраво загорітися, але через мить потухнути, і це залежить зовсім не від них самих. Їм потрібне натхнення, і вони його шукають у різних речах. Інколи натхнення так і не з’являється, тоді замість нього з’являється депресія… Творчі особистості швидко розчаровуються у людях, у своєму виборі, у собі… Вони дуже вразливі та чуттєві, всі почуття переживають набагато гостріше, ніж звичайні люди…
Тож, як на мене, творчою особистістю бути зовсім нелегко. А найскладніше – залишитися нею протягом усього життя, розвиваючись і працюючи над собою.

Твір на тему: «Перший спалах пам’яті»

З чого починається наше життя? Що ми згадуємо першим, коли нас питають про дитинство? Перші спалахи пам’яті найчастіше бувають про щось цінне, неповторне для кожного з нас. Чому спалахи? Бо це як ті сонячні промінчики, що осліплюють людину, вона не досить виразно бачить те, що відбувається навкруги і, як маленька довірлива дитинка, що відчуває тепло та ласку, з чистим серцем йде вона на зустріч своїм першим спалахам пам’яті. Ці промінчики гріють кожного з нас неймовірним теплом, теплом душі та серця. На обличчі мимоволі з’являється посмішка, яка показує, що людина щаслива. Ці, дійсно, найкращі моменти життя здатні зробити найбіднішу матеріально людину багатшою за усіх на Землі.
Якщо закрити очі і уявити свої перші кроки пам’яті, то у кожного може виникнути власна «картинка». Особисто я вважаю, що це може бути навіть не в дитинстві – на кожному етапі життя є найяскравіші спалахи пам’яті. Дитинство – мамина посмішка; підлітковий вік – смак першої жуйки; юнацтво – перший поцілунок; доросле життя – перша посмішка та перше слово власної дитини, її перші кроки… Та, якщо замислитися, все наше життя складається зі спалахів пам’яті: теплий літній дощ, синій пролісок, який пахне ранньою весною, посмішка близької людини вранці… Це все – незабутні миті нашого життя, які назавжди залишаться у нашій пам’яті, з яких вона, власне, і складається… Ми живемо у світі, де всі оточуючі нас речі цінні, дорожчі золота, якщо не для одного, то для когось іншого. Ніколи в житті не забуду яскраво-блакитне небо над нашим домом, пухкі білі хмари, радість від того, що мама повернулася з роботи, запах лісу і грибів, що ми збирали усією родиною, яскраво прикрашену новорічну ялику та купу подарунків під нею, смачне-смачне морозиво, а таке воно, бо їли ми його всією родиною, гуляючи у парку, і перше кохання та перші сльози від нього, які я виплакала на маминих плечах, а вона посміхалася та гладила мене, як маленьку по голові…
Згадую це все і розумію, що мій перший спалах пам’яті, той, що завжди зігріває і дарує жагу до життя – моя рідна родина, без якої я себе просто не усвідомлюю. Мама і тато, які завжди були поряд, не спали, коли я хворіла, розважали, коли сумувала, раділи моїм успіхам та давали поради, коли мені це було потрібно. Для них я завжди буду найкращою, як і вони для мене. Без них не було б мене сьогоднішньої, не було б і таких спалахів пам’яті.
Спогади, які б вони не були, дають наснагу жити далі. Вони – це і досвід, і можливість жити далі і розвиватися. Я не уявляю, як можна жити, не пам’ятаючи про те, що з тобою було. Коли людина втрачає пам’ять, вона, власне, втрачає себе, свою сутність…
У кожного свій перший спалах пам’яті. У когось – мамина посмішка, а у іншого – татові очі чи бабусині теплі руки… Але є такі діти, які не мають рідних людей. Для них перший і всі інші спалахи пам’яті – це почуття втрати, втрати родини і, власне, втрати себе. Недарма навіть діти з дитячих будинків, не дивлячись на те, що не мають батьків, все одно першим вимовляють слово «мама». Це і їхній перший спалах пам’яті, але він має гіркий присмак, адже мати маму і мати родину для таких дітей лише мрія…
Тож, як би там не було, першим спалахом пам’яті для кожного з нас є родина. Без неї ми не усвідомлюємо себе, не «бачимо». Саме родина робить з нас тих, ким ми є, без неї ми б не змогли само реалізуватися і, взагалі, бути щасливими. А найбільше мені хочеться, щоб у кожної людини перший спалах пам’яті був пов’язаний з найщасливішою миттю життя…

Твір на тему: «Людина починається з пам’яті» (у форматі доведення тези ЗНО)

Що таке пам’ять? Звичайно, пам’ять – одна з головних систем людини. Ми всі пам’ятаємо про те, що було з нами вчора чи минулого року. Коли людина втрачає пам’ять – вона втрачає життя, адже дуже складно не знати і не розуміти, хто ти є.
Так, пам’ять – це дуже важлива річ. Але сказати, що людина «починається» з пам’яті я не можу. Як це початись? Мало хто, наприклад, пам’ятає своє дитинство. Коли людина народжується, навряд чи в неї відразу розвинена пам’ять. Деякі думають, що наші душі перероджуються, тобто в цьому житті ми – люди, а в іншому, наприклад, птахи… І ми, за думкою індусів, можемо пам’ятати, що відбувалося з нами в минулому житті… Та я не можу сказати, що це правда. У всякому разі, особисто я ніколи не зустрічала людини, яка б пам’ятала, ким була в іншому житті…
Пам’ять – це наша підсвідомість, ми пам’ятаємо моменти нашого життя, але все своє життя посекундно ми б не змогли запам’ятати. По-перше, це занадто великий об’єм інформації для нашого усвідомлення, по-друге, надлишок непотрібної інформації просто засмічуватиме наш мозок. Частіше за все запам’ятовуються найяскравіші моменти. Це можуть бути як моменти радості, так і моменти горя. Але, крім цього, пам’ять і полегшує наше життя. У неї є така здатність: гострі відчуття поступово «стираються». Тобто якщо в людини трапляється якесь горе, то погані емоції, врешті-решт, з плином часу притупляються. Якщо б цього не було, людина не змогла б пережити всього горя, яке чекає на неї у житті. Не витримало б серце… До того ж людина має таку здатність: згадувати щось за додатковими відчуттями: часто певна згадка виникає, коли відчуєш знайомий запах, коли почуєш мелодію, пов’язану з якимись подіями, побачиш кадри фільму… Пам’ять, як і сон, фіксує все навколо нас. Саме пам’ять сприяє утворенню та «міксуванню» снів. У сні ми можемо переміщуватися з одного місця у інше. Це обов’язково – дати розуму відпочити, хоча насправді наш мозок бурхливо та посилено працює, бо він передає сигнали та всі наші зафіксовані пам’яттю моменти – те, що ми побачили, почули, спробували, відчули, прочитали… Саме ці моменти і є пам’ять. Саме в пам’яті залишаються всі відчуття, а потім тим чи іншим способом проявляються у нас в житті та у сні.
Як на мене, людина починається з усвідомлення себе. Звичайно, це пов’язано з пам’яттю, адже для того, щоб усвідомити своє «я», людина має пам’ятати і вміти аналізувати те, що з нею трапилося. Але усвідомити не означає пам’ятати. Ми усвідомлюємо себе, знайомлячись з навколишнім світом ще в дитинстві. Тоді, коли розуміємо, що ми можемо щось зробити самі, що цей голос і ці пальці належать саме нам… Ми усвідомлюємо себе людьми, коли бачимо, що схожі на наших батьків, на інших людей, коли вчимося приймати рішення, хай навіть найпростіші… Ми усвідомлюємо себе людьми, а потім уже починаємо пам’ятати цей момент. Мені здається, саме в такій послідовності.
Пам’ять – невід’ємна якість людини. Без неї ми втрачаємо себе. Тож, дійсно, пам’ять відіграє велику роль в нашому житті, але все ж таки я не можу сказати, що людина починається з пам’яті.
Продолжить чтение

Твір на тему: «Чому навчає нас повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною»»

Життя людини – річ досить складна і непередбачувана. Комусь щастить, і він має все, майже не докладаючи до цього ніяких зусиль. Інший тяжко працює все життя, але ледве-ледве перебивається. Хтось щасливий у коханні, дехто все життя не може знайти свою другу половинку… Для одного найбільшою цінністю є гроші, а для іншого – людські стосунки і почуття… На жаль,мало хто розуміє, що саме останнє і є справжніми цінностями нашого життя…
М. Коцюбинський – письменник, який чудово розуміється на цінностях людського життя і саме про них пише у своїх творах, навчаючи нас цінувати і поважати їх. Повість «Дорогою ціною» – твір про ті цінності життя, які ніколи не втратять актуальності. Автор намагається показати нам, що є найголовнішим у житті.
Перед нами розгортається життєва трагедія двох закоханих: Остапа – хлопця-кріпака та Соломії – його коханої, але жінки іншого. Остап вирішив втекти з села, де його очікувало покарання – пан зібрався віддати його в рекрути за непокору. Хлопець прагнув втекти з рідного села, бо хотів жити на волі, знав, що за Дунаєм можна стати вільним козаком. Він не побоявся покарання пана, не боявся, що його та його кохану впіймають. Це говорить про те, що Остап був хоробрим та безстрашним, завжди втілював свої мрії у життя, прагнув досягти цілі. Саме таких якостей не вистачає нам – сучасному поколінню, саме цьому слід повчитися у Остапа… Але коли він, врешті-решт, отримав волю, то зрозумів, що здобута вона занадто дорогою ціною. Не було вже поряд Соломії – вона загинула, рятуючи коханого. Дівчина здійснила мрії Остапа про волю ціною власного життя. Такого кохання, як у Соломії з Остапом, зараз, мабуть, не зустрінеш. Ми можемо повчитися у них взаємопідтримці та взаємовиручці, довірі та вмінню цінувати одне одного. Коли Остап втратив кохану, то зрозумів, що без неї йому не потрібна і воля. Вона вже не могла принести йому щастя, адже ні з ким було її розділити… Занадто дорогою ціною її було отримано.
Тож повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» може багато чому нас навчити. Приклад головних героїв показує, що воля – найдорожче у житті і ми маємо її цінувати. Але, крім цього, автор наголошує на таких цінностях життя, як кохання та людські стосунки. Саме почуття любові робить людину кращою, розкриває її справжню. Заради коханого Соломія пожертвувала собою, вона не боялася померти для того, щоб Остап продовжував жити і втілив свою мрію. Сьогодні у нашому житті замало щирості та чистих взаємин, і цього нам дуже не вистачає. Також не можна не згадати про те, що Остап так і не зміг стати щасливим без своєї коханої. Він залишався їй вірним усе життя, чекав на зустріч з нею на небесах… Тож варто повчитися цьому у нього. Таким чином, повість «Дорогою ціною» може навчити нас багато чому, а головне – прекрасним людським якостям, які завжди будуть актуальними у нашому світі.

Твір на тему: «Що було найважливішим для Остапа та Соломії» (за повістю М. Коцюбинського «Дорогою ціною»)

Багато талановитих письменників писали про такі речі, як кохання і воля, про сенс людського життя та мрії… Не оминув цих тем і М. Коцюбинський – відомий український письменник. У своїх творах він піднімає проблеми, які залишаються актуальними і сьогодні. Це, перш за все, сенс людського життя – письменник намагається зрозуміти, що ж у житті є найголовнішим.
Повість «Дорогою ціною» змальовує досить давні часи – часи кріпацтва. У ній ми зустрічаємо двох головних героїв: Остапа – селянина-кріпака і Соломію – його кохану дівчину. Та кохання в них було забороненим, адже дівчина була дружиною іншого. На той час кріпаки мало що вирішували у своєму житті, от і долю Соломії вирішив пан, якому було все одно, що дівчина щиро кохала Остапа і заміж хотіла вийти за нього. Та такі, як Соломія, не здаються. Вона втекла за Дунай разом з Остапом, який вирішив там шукати кращої долі та волі. Соломія без шкодувань покинула власний дім, стабільне життя, хоч і не коханого, але чоловіка заради того, щоб бути з Остапом. Вона не хотіла і далі жити з нелюбом, розуміючи, що ніколи більше не побачиться з коханим. Для Соломії кохання було найголовнішим у житті. Вона тікала не заради волі, як Остап, а заради нього. Соломія усвідомлювала, які складні випробування можуть зустрітися на їхньому шляху, але це не стало для неї перешкодою.
Тож Соломія ладна була на все заради любові. Вона намагається будь-якою ціною врятувати Остапа. Для неї він – сенс життя, центр всесвіту… Вона виносить його, пораненого, майже на собі, лікує його рани, врешті-решт, жертвує життям, рятуючи коханого від турків. І останні думки Соломії також були не про себе, а про Остапа – як йому тепер вирватися з полону… Вона не себе жаліла, а про те, що не змогла допомогти коханому… Це справжня самопожертва, справжнє кохання, заради якого і жила Соломія…
Остап же тікав з рідного села в пошуках волі, бо знав, що за Дунаєм її можна отримати – стати вільним козаком. Воля була для хлопця жаданою та омріяною винагородою за труднощі, які йому довелося пережити. Саме заради волі він ризикував своїм життям і життям Соломії. Але отримавши, врешті-решт, волю, хлопець зрозумів, що здобув він її занадто дорогою ціною. Соломії вже не було поряд – вона чекала його на небесах, вона ціною власного життя допомогла здійснитися мрії Остапа. Та, втративши кохану, хлопець зрозумів, що воля без неї – не воля. Вона вже не була йому потрібна, не приносила щастя… Занадто дорогою ціною він її отримав. Тож, хоча і мріяв Остап про волю, та кохана близька людина поряд виявилися дорожчими за неї…
То що ж є найважливішим у нашому житті? Ми не можемо говорити про волю, адже ніколи не жили у неволі і сприймаємо свободу як щось звичайне. Але стосовно близьких людей поряд – це, звичайно, дійсно так. Недарма Соломія пожертвувала власним життям заради Остапа – вона кохала його над усе. Так і він пожертвував би своїм, якби у цьому була потреба, заради коханої. Тож чи не є це найважливішим у житті: бути ладним віддати життя за кохану людину, мати з нею єдину душу?..

Твір на тему: «Образ Соломії у повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»»

М. Коцюбинський – видатний український письменник, автор чудових оповідань і повістей. Їх писав М. Коцюбинський настільки правдиво і щиро, що не можна не захоплюватись його талантом. Нещодавно ми читали повість письменника «Дорогою ціною». У творі йдеться про речі, які звичні для нас – про волю, кохання, а от головні герої повісті отримали це все занадто дорогою ціною…
У повісті два головних героя: Остап – звичайний селянин-кріпак і Соломія – його кохана. Їхнє кохання було неможливим через те, що дівчину видали заміж за іншого – так вирішив пан, якому не було діла до того, що Соломія давно кохала Остапа і мріяла бути лише з ним. Та дівчина не здалася. Коли Остап вирішив тікати за Дунай у пошуках кращої долі та волі, дівчина пішла за ним. Вона покинула все: дім, спокійне життя, чоловіка тільки заради того, щоб не розлучатися з коханим. Звичайно, ми можемо її засуджувати, адже вона була заміжня. Але вчинити інакше дівчина просто не могла – не могла жити з нелюбом, знаючи, що ніколи більше не побачить коханого. Звичайно, Соломія розуміла, що на них чекають складні випробування, знала, що доведеться пережити чимало горя і страждань, але це її не спинило.
Ми бачимо Соломію сильною і рішучою. Мене, зокрема, вразив епізод, коли дівчина просить коханого відрізати їй косу. Адже на той час коса була символом жіночності, символом, так би мовити, благонадійності жінки. З коротким волоссям дівчата не ходили, тільки покриткам – тим, хто народжував позашлюбних дітей – відрізали коси і виганяли з села. Втратити косу означало втратити людську пошану і своє місце у сільській громаді. Тому це рішення Соломії ще раз доводить, що вона була ладна пожертвувати всім заради Остапа… А згадаймо, як рятувала вона його, пораненого, у плавнях, як турбувалася про нього… Тільки любляча людина не злякалася б таких труднощів і залишилася б поряд з коханим…
Соломія, на мою думку, втекла з села не в пошуках волі, як Остап, а просто, щоб бути з ним, допомогти втілити його мрію. І вона це зробила, правда, ціною власного життя. Соломія визволила Остапа від турків, але сама при цьому загинула. Та останньою її думкою було не те, що вона хоче жити, а переживання за коханого, за те, що її жертва була марною…
Чи є сьогодні таке чисте і щире кохання? Як на мене, навряд чи. Зараз кожен думає про себе, про власну вигоду. Мало хто здатен пожертвувати собою заради близької людини, як це зробила Соломія. Вона подарувала коханому те, чого він прагнув найбільше – волю. Та воля не стала для нього щастям без коханої, адже здобув він її занадто дорогою ціною…

Твір на тему: «Образ Остапа у повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»»

М. Коцюбинський – відомий український письменник, автор багатьох чудових творів. Його улюбленою тематикою було змалювання тяжкого життя селян, прагнення людини до волі. Звичайно, писав М. Коцюбинський і про кохання. Все це поєдналося у повісті письменника «Дорогою ціною». Сама назва твору говорить про те, що йтиметься у повісті про щось надзвичайно цінне та незамінне. І це дійсно так, адже саме воля і кохання, речі, яких не можна купити ні за які кошти, отримав головний герой повісті занадто дорогою ціною…
Головний герой повісті – Остап – звичайний селянин-кріпак. Він не може примиритися з неволею і панським свавіллям, через яке навіть втратив кохану – її, за панською волею, видали заміж за іншого, хоча хлопець і дівчина давно кохали одне одного. Хлопець постійно виступає проти пана, «каламутить воду» серед інших кріпаків, за що той хоче віддати його в рекрути. Та Остап не збирається спокійно сидіти і чекати неминучого: він тікає за Дунай – до козаків на волю. З ним тікає і його кохана Соломія. Чи розумів Остап, що його чекає, якщо їх впіймають? Так, звичайно, але жити в неволі він не міг, не міг терпіти того, що його долю вирішують замість нього, не залишаючи права вибору…
Та не так легко було отримати омріяну волю. Остапа було поранено, він отримав кулю під саме серце. І тільки любов Соломії допомогла йому вижити. Якби не її турбота та піклування, помер би він ще у очеретах у плавнях… Знесилений і слабкий, Остап не хотів бути тягарем для коханої. Він, тікаючи від переслідувачів, намагався на рівні з нею, хоча й був поранений. І тільки тоді, коли в нього зовсім зникли сили, він сказав коханій, що його поранили. Це говорить про надзвичайну силу духу і мужність, про те, що Остап був справжнім чоловіком і не здавався за жодних обставин…
Та не судилося коханим бути разом. Рятуючи коханого від турків, загинула сама Соломія. Та не таким був хлопець,щоб забути про те, що вона для нього зробила. Так і не зміг Остап знайти своє щастя – прожив один увесь вік, пам’ятаючи та кохаючи свою єдину Соломію. Він не міг зрадити це кохання, адже вона віддала життя заради нього, жила ним одним. Так само, як і Остап жив Соломією. Навіть омріяна воля не тішила його без коханої, бо ні з ким було її розділити.
Тож Остап – сильний і мужній чоловік, волелюбний і незламний. Та найбільше в його образі мене вразило його вміння кохати, безмежно та щиро, і його вірність своєму почуттю, адже своє кохання він проніс через усе життя.